Влада вчення

22.2. Влада вчення

Єдність Церкви заснована і на єдності віри, яка сповідується Церквою, віри, дарованої в Одкровенні і береженої у Священному Переданні; за дотримання Передання в його неушкодженій чистоті несе відповідальність вселенський єпископат, який врозумляється Святим Духом, і все Тіло Церкви – церковна повнота. При виникненні непорозумінь із богословських питань, які хвилюють церковний народ, Церква Христова через свій єпископат, а у виняткових випадках через Вселенські Собори, з’ясовує незрозумілі питання у світлі непорушних і незмінних Істин Одкровення, у дусі Священного Писання та Передання і формує своє незаперечне і непогрішне рішення з важких питань віровчення. Це рішення не є новим догматом і новим вченням, а тільки викладом Апостольського передання стосовно нових питань, поставлених у церковному житті. Так видавалися догматичні віровизначення на Вселенських Соборах.

Сповідування догматів, безумовно, обов’язкове для всіх членів Церкви. І ця обов’язковість має більш глибоку, ніж тільки дисциплінарну підставу; тому що вірувати інакше, ніж вірує Свята Соборна й Апостольська Церква, означає вводити себе в небезпечний духовний стан; свідомий спротив церковному вченню, що тягне за собою відторгнення від Тіла Церковного тих, хто помиляється й уперто тримається єретичних вчень

Господь “хощет всем спастися и в разум истины приити”; до віри у Христа покликані всі люди, без винятку. Тому Своїх учнів – апостолів – Христос призвав “проповідуйте Євагнгеліє всьому творінню” (Мк. 16, 15). Проповідь є одним із найважливіших обов’язків учнів Христових, бо, за словом апостола Павла: “Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника?” (Рим. 10, 14). Апостол переконував Тимофія: “Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4; 2). 58-е правило Св. Апостолів покладає на єпископів і пресвітерів обов´язок “учити причет і людей благочестю” і загрожує позбавленням сану тим, хто не дбає про те: “Єпископ, чи пресвітер, що не дбає про причет і про людей, і не навчає їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж залишиться в цьому недбальстві і лінощах, нехай буде позбавлений сану”.

Повна влада проповідувати в Церкві належить єпископам. Тому канони забороняють посвячувати в єпископи християн, які мало випробувані у вірі і недостатньо розуміють учення Церкви.

Пресвітери одержують право проповідувати в храмі від свого єпископа. Тому єпископ може і позбавити пресвітера цього права, якщо в нього з’являться сумніви в чистоті віри пресвітера чи в його здатності проповідувати. За тлумаченням Вальсамона на 58-е Апостольське правило: “Пресвітери вчать із дозволу єпископа, а не самовільно”. В Олександрійській Церкві, коли там спалахнула аріанська єресь, для протидії їй усім пресвітерам заборонено було проповідувати в церквах.

Крім храмової проповіді, важливим засобом до утвердження християнського вчення служить катехізація. У Древній Церкві хрещенню передувало навчання вірі – оголошення. Оголошені становили особливий клас церковного народу. Згодом, коли хрестити почали переважно дітей, катехізація була покладена на батьків і хрещених батьків, але, звичайно, також і на пастирів Церкви.

У синодальну епоху в Росії одним із засобів навчання вірі було викладання Закону Божого в загальноосвітніх школах різних ступенів, у наш час відкриваються недільні школи при парафіях. Тій же меті сприяє і видання Священного Писання і церковних книг.

22.3. Місіонерство

Проповідь Євангелія серед нехристиянських народів називається місіонерством. Місіонерське служіння заповідано Церкві Самим Христом: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20). Перед своїм Вознесінням Господь сказав учням: “Ви… будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї й Самарії та аж до краю землі” (Діян. 1, 8).

У місіонерській діяльності Православна Церква керується твердими правилами, які належним чином випливають із характеру вчення Христового; неприпустиме насильницьке навернення; із місіонерських дій повинно бути виключене залучення в Церкву людей спокусою матеріальних благ і всіх взагалі земних вигод – “підкуп душ”. Проповідуючи Христа, варто домагатися, щоб віра в новонавернених була глибокою, зрілою, сердечною.

22.4. Символ віри й інші авторитетні виклади віровчення

Для охорони чистоти і непорушності свого вчення Церква із самого початку свого буття вдавалася до коротких викладів віровчення – символів. До нас дійшло кілька древніх символів, і серед них – Символ Григорія Неокесарійського, так званий Апостольський Символ, і Символ, приписуваний Афанасію Великому. Загальноцерковного визнання набув Нікео-Царгородський Символ, сповідання якого, за усвідомленням Вселенської Церкви, цілком обов’язкове для всякого православного християнина. Більш повний виклад основ православного віровчення міститься в “Чині сповідування й обіцянки архиєрейської” – так званій “єпископській клятві”. Високим авторитетом у Церкві користуються книги, видані в новий час Церковною владою: “Катехізиси”, особливо митрополита Петра Могили і митрополита Філарета, і “Послання Патріархів Православної Кафоличної Церкви про православну віру”, складене на Єрусалимському Соборі 1672 р.